+38 (044) 384-22-09
+38 (094) 928-92-09

КРОК СЬОМИЙ

“Покірно попросили Його усунути наші недоліки.”


Оскільки цей Крок тісно пов’язаний з покірністю, то ми зупинимось тут, щоб розглянути, що таке покірність і що може означати для нас її дотримання.

Насправді, досягнення більшої покірності є основним принципом кожного з Дванадцяти Кроків А.А. Тому що без певної міри покірності жоден алкоголік не може залишатися тверезим. Майже всі члени А.А. також визнали, що поки вони не розвинули в собі набагато більше цієї цінної якості, ніж потрібно лише для тверезості, в них є мало шансів стати насправді щасливими. Без неї вони не можуть досягти благородної мети або, в разі небезпеки, покликати на допомогу віру.

Покірність як слово і як ідеал невірно трактується в нашому світі. Не лише ідея перекручується, часто дуже не люблять самого слова. Багато людей не мають навіть приблизного уявлення про покірність як спосіб життя. Значна частина того, що ми чуємо в повсякденних розмовах і читаємо, висвітлює гордість людини за свої власні досягнення. За допомогою розуму вчені змушують природу розкривати свої таємниці. Великі ресурси, які зараз використовуються, обіцяють стільки матеріальних благ, що багато хто повірив у настання створеного людиною золотого віку. Бідність зникне, й настане такий достаток, що кожен зможе мати все, чого забажає. Суть теорії, очевидно, полягає в тому, що оскільки первинні інстинкти кожного задовольняться, то не буде через що сваритися. Світ тоді стане щасливим і зможе зосередитися на культурі й особі. Лише своїм розумом і працею людина буде творити свою долю.

Безперечно, жоден алкоголік і, звичайно, жоден член А.А. не збирається заперечувати матеріальні досягнення. Ми також не вступаємо в дебати з тими, хто все ще з пристрастю тримається за переконання, що задоволення основних природних бажань є основною метою життя. Але ми впевнені в тому, що ні одна група людей у світі не наробила стільки біди, намагаючись жити за цією формулою, як алкоголіки. На протязі тисячоліть ми вимагаємо більше, ніж треба, безпеки, престижу та любовних пригод. Коли нам це вдається, ми п’ємо за ще сміливіші мрії. Коли ми терпимо хоч часткову поразку, ми п’ємо, щоб забутися. Нам завжди було замало того, чого ми хотіли.

У всіх цих прагненнях, навіть найкращих, найбільшою перешкодою була відсутність покірності. Нам не вистачало далекоглядності побачити, що формування характеру та духовні цінності повинні стояти на першому плані, а матеріальний достаток не є метою життя.

Досить характерно, що ми зовсім переплутали цілі з засобами. Замість того, щоб вважати задоволення матеріальних потреб лише засобом нашого життя та діяльності, ми перетворили їх у кінцеву мету й ціль життя.

Дійсно, більшість із нас вважали, що добрий характер не завадить, але що він потрібний лише для підтримання самозадоволення. При відповідному прояві чесності та моральності в нас з’явилося б більше шансів добитися того, чого ми насправді хотіли. Але як тільки нам доводилося вибирати між характером і комфортом, формування характеру губилося в погоні за уявним щастям. Ми рідко розглядали формування характеру як щось бажане саме по собі, якого ми хотіли б прагнути, незалежно від задоволення своїх інстинктивних потреб. Ми ніколи не мали наміру зробити чесність, терпимість і справжню любов до людини та Бога основою свого життя.

Така відсутність опори на вічні цінності, нерозуміння справжньої мети життя привели до іншого негативного результату. Поки ми були переконані, що можемо жити виключно своєю силою та розумом, доти справжня віра у Вищу Силу була неможлива. Так було навіть тоді, коли ми вірили в існування Бога. Ми могли мати щирі релігійні переконання, які виявлялися моральними через те, що ми самі намагалися виступати в ролі Бога. Поки ми ставили на перше місце впевненість у собі, про справжню впевненість у Вищій Силі не могло бути й мови. Не вистачало основної складової частини покірності – бажання шукати та виконувати Божу волю.

Для нас процес переосмислення був неймовірно болісним. Тільки неодноразове приниження змусило нас визнати дещо про покірність. Тільки в кінці довгої дороги, сповненої поразок, принижень, і остаточного краху нашої самовпевненості, ми почали сприймати покірність як дещо більше, ніж стан пронизливого відчаю. Кожному новачку в А.А. говорять — і незабаром він починає розуміти це сам, — що його покірне визнання свого безсилля перед алкоголем є першим кроком до звільнення від його паралізуючої дії.

Так ми вперше сприймаємо покірність як необхідність. Але це є найменший початок. Щоб позбутися відрази до ідеї здобуття покірності та розглядати її як шлях до справжньої свободи людського духу, щоб прагнути до покірності як такої, для більшості з нас треба багато-багато часу. Ціле життя, зосереджене на егоцентричності, не можна відразу повернути в зворотній бік. Спочатку опір переслідує нас на кожному кроці.

Нарешті, визнавши беззастережно своє безсилля перед алкоголем, ми можемо полегшено зітхнути та сказати: “Слава Богу, це скінчилося! Мені ніколи не доведеться пройти через це знову!” Тоді ми дізнаємося, часто з жахом, що це тільки перша віха на нашій новій дорозі. Все ще керовані явною необхідністю, ми неохоче боремося з тими серйозними вадами, які в першу чергу зробили нас проблемними пияками, вадами, які треба подолати, щоб перекрити шлях повернення до алкоголізму. Ми захочемо позбутися деяких з цих вад, але інколи це буде здаватися нам непосильним завданням, від якого ми сахаємося. З наполегливою впертістю ми чіпляємося за інші, які так само порушують нашу рівновагу, тому що ми все ще надто прив’язані до них. Яким чином можна зібрати всю рішучість і готовність, щоб позбутися таких непереборних примусів і бажань?

І знову нас підганяє неминучий висновок, який ми робимо з досвіду А.А., що ми, безсумнівно, повинні проявити силу волі або зійти з дороги. На цій стадії свого прогресу ми знаходимося під великим тиском і примусом чинити правильно. Ми повинні вибирати між муками спроби й страхом за неспроможність зробити це. Хоча перші кроки даються неохоче, однак ми робимо їх. Ми все ще невисокої думки про покірність як про бажану людську чесноту, але ми все ж визнаємо її як необхідний засіб до виживання.

Але після того, як ми чесно подивились на деякі свої вади, обговорили їх з іншою людиною та стали готовими до їх усунення, наше уявлення про покірність набуває широкого змісту. До того часу ми, очевидно, вже звільнилися від деяких своїх найгірших недоліків. Ми пережили хвилини, в які відчули справжній спокій душі. Для тих із нас, хто раніше знав лише збудження, депресію чи тривогу — іншими словами, для всіх нас – цей новознайдений спокій є неоціненним даром. Ми набули чогось нового. Якщо раніше ми сприймали покірність як примус, то тепер вона перетворюється на таку якість, що веде до спокою.

Це нове сприйняття покірності веде до іншої революційної зміни в нашому світогляді. В результаті болісного самобичування перед нами відкрилися величезні цінності. До цього наше життя полягало у втечі від страждань і проблем. Ми втікали від них, як від чуми. Ми ніколи не хотіли боротися із стражданням. Нашим рішенням завжди був порятунок через пляшку. Формування характеру через страждання могло годитися для святих, але воно, звичайно, не приваблювало нас.

Потім у Л.А. ми подивилися та послухали. Всюди ми бачили, що невдачі та страждання за допомогою покірності перетворювалися на безцінний скарб. Ми чули багато розповідей про те, як покірність перетворювала слабість на силу. У всіх випадках біль був платою за вступ у нове життя. Але він дав нам більше, ніж ми сподівалися. Він став мірилом покірності, яка незабаром виявилася цілителькою болю. Ми перестали боятися болю й все більше прагнули до покірності.

В процесі пізнання покірності найвідчутнішим результатом була переміна нашого ставлення до Бога. І це не залежало від того, чи були ми віруючими, чи ні. Ми почали відкидати думку, що до Вищої Сили звертаються лише в разі небезпеки. Уявлення, що ми будемо продовжувати жити своїм життям, час від часу звертаючись до Бога по допомогу, почало зникати. Багато з нас, котрі раніше вважали себе релігійними, чітко зрозуміли недоліки такого підходу. Відмовляючись ставити Бога на перше місце, ми позбавили себе Його допомоги. Але тепер слова: “Сам я ніщо, Господь робить справи”, сповнилися світлими надіями та значенням. Ми побачили, що не завжди треба примушувати нас до покірності. Поворотний пункт у нашому житті настав, коли ми усвідомили покірність як щось справді бажане, а не примусове. З того часу ми повністю зрозуміли ідею Кроку Сьомого: “Покірно попросили Його усунути наші недоліки.”

Приступаючи до оволодіння Кроком Сьомим, було б добре ще раз запитати себе про свої глибоко приховані цілі. Кожен із нас хотів би жити в злагоді з собою та з приятелями. Ми хотіли б бути впевненими, що Божа милість може зробити для нас те, чого ми не можемо зробити самі. Ми зрозуміли, що вади характеру, засновані на недалекоглядних і негідних бажаннях, є перешкодами на шляху до цих цілей. Тепер ми чітко бачимо, що ставили надмірні вимоги до себе, до інших і до Бога.

Основною причиною наших вад був егоцентричний страх – в першу чергу страх, що ми втратимо те, що вже маємо, або не зможемо отримати те, чого вимагаємо. Живучи на основі незадоволених вимог, ми перебували в стані постійної тривоги та зриву.

Отже, не могло бути спокою, поки ми не знайшли способу знизити свої вимоги. Різниця між вимогою та проханням зрозуміла кожному.

У Кроці Сьомому ми змінюємо своє ставлення, котре за допомогою покірності дозволяє нам просунутися від себе до інших людей і до Бога. Весь наголос Кроку Сьомого — на покірності. В ньому говориться, що тепер ми повинні бути готовими використати покірность, щоб спробувати позбутися інших своїх недоліків — так, як ми це зробили, коли визнали, що були безсилі перед алкоголем, і повірили, що Сила, вища за нас, може повернути нам психічне здоров’я. Якщо така покірність дозволила нам знайти милість, здатну вигнати смертельну одержимість, то мусить бути надія на аналогічний результат щодо всіх інших можливих проблем.