… Не може людина в білій гарячці переловити своїх зелених чортів і передати їх до звіринця. Їй краще звернутися до лікаря…
Роберт Хайнлайн

 

“Завтра я не питиму. Щонайменше, з ранку. Принаймні, якщо мені не буде так нестерпно погано”, – так домовлялася я з собою звечора, напередодні чергового робочого дня.

Ранок був добрим, та й почувалася я нормально (більш менш). Я не повинна була пити цього ранку – таким було вчора моє рішення. Але одна лише крихітна думка промайнула: зараз по дорозі на роботу я все-таки зайду до магазину і візьму трохи випивки. І я так зраділа власним думкам, ніби дізналась про хорошу новину.

Дорога з дому, крамниця, підворіття в чужому подвір’ї, де я могла зробити перші ковтки, – все було таким рідним і милим. І кайф від перших декількох ковтків, а потім ще – немов прийшло якесь полегшення, або просто відчуття затишку, що його можна порівняти із задоволенням закутаної в ковдру на улюбленому дивані людини або дитини в маминих обіймах. Такий стан продовжується хвилин 10, ну може – 20. Більш його нема. Не буває! Далі – настільки погано, наскільки було добре. І ти вже знаєш про це заздалегідь, знаєш напевно, більше немає таємниці в тому, що ти – алкоголік. Але ж такі дні повторюються один за одним, і ніхто і ніщо не в змозі зупинити цього ходу подій.

Хто знає, скільки часу ще судилося мені так прожити, якби не страх втратити сім’ю. Коли мій чоловік говорив мені вкотре, що це вже все, тепер тільки розлучення, що ніщо мені не допоможе, що я ніколи не подолаю цю проблему, я все ж таки підсвідомо розуміла, що впораюсь, треба тільки знайти допомогу. Але я не хотіла; морочила себе і його, але насправді не бажала кидати пиячити. Однак божевільний страх перед можливою втратою, на щастя, виявився сильнішим. І я, переконана атеїстка, шепотіла, глядячи на своє огидне відображення в дзеркалі: «Господи, допоможи!».

Цей приглушений шепіт насправді був криком відчаю. У такому «розірваному» стані я і з’явилась вперше на зібранні анонімних алкоголіків, де люди, такі ж не повинні в своїй хворобі, як і я, ділилися досвідом, силами і надією з метою допомогти один одному. Це справило на мене незабутнє враження, навіть якщо спочатку і не здавалося розумним, не пов’язувалося ні з чим знайомим та зрозумілим.

Сьогодні я щаслива, що можу йти по життю прямо, не хитаючись, і в прямому і в переносному значенні цього слова.

Мій перший крок.

Мені завжди важко було щось починати. Навіть рішення шкільної задачки з математики починала моя подруга, і тільки тоді я бачила, що можна зробити далі. Не дивно, що, зайшовши у глухий кут з проблемою алкоголізму, я взагалі не здогадувалася, що існує якійсь вихід. Але і тут стороння допомога на самому початку відчинила переді мною деякий огляд, і я вже не почувалася в порожнечі.

Та на те воно й початок, що це 1-й крок.
Як же визнати?

Доки запої в мене були епізодичні, «випадкові», я порівнювала себе з близькими людьми, які також страждали від цієї хвороби та вимушені були припинити пиячити. І коли я проводила таке порівняння, я казала собі приблизно таке: «От їм вже зовсім не можна пити, а я поки ще не така». І невтямки мені було, що визначальні слова тут «поки ще». І що пройде зовсім небагато часу, коли я сама опинюся перед необхідністю визнати безсумнівний факт: я – справжній запійний алкоголік. Але тоді я не в змозі була повірити, що таке може трапитися, навіть якщо б мені це сказали абсолютно переконливо.

А як прийняти?

Процес одужання, і духовний і особистісний ріст – вони прекрасні. Можливо, це навіть краще, ніж як би я ніколи й не хворіла. І все ж таки я як і раніше не можу назвати себе щасливою від того, що я алкоголік. Я все ще відчуваю біль, коли згадую, як прийшла п’яна до мами в лікарню в день, коли їй зробили операцію, в той день, коли, можливо, за нею необхідно буде доглядати, або як п’яна заявилася до університету, де навчався мій син, за якоюсь довідкою. Але добре вже, що це всього лише біль, що позбавлення від провини і сорому підготували основу для зцілення.

Що ж, напевно, все, що трапилось зі мною, повинно було статися, аби я, нарешті, припинила жалітися і, пасуючи перед умовами життя і людьми, журитися про те, що я якась неповноцінна. Мабуть, іншим шляхом мені було цього не второпити. Все це не може бути випадковим чи марним, а тому – я вірю – прийде й прийняття. А щоб не повернути на шляху, я інтуїтивно на самому початку розуміла, що поки що доведеться повірити на слово людям, яких я зустріла у Товаристві АА, повірити і слухати, слухати і вірити. А ще служити. Щоб знати, що ми існуватимемо в єдності, як це було задумано, щоб прийшли новачки і відчули себе затишно, щоб «ніщо не відволікало нас від нашої головної мети».

Женя