+38 (044) 384-22-09
+38 (094) 928-92-09

Я прийшов у туфлях на картонній основі, куплених мені на похорон

Анонімні Алкоголіки розповіли, як товариство рятує життя.

День, коли вони визнали себе алкоголіками, більшість вважає другим Днем народження, тоді, відмовившись від спиртного, вони почали нове життя, в якому більше не залишилося місця для випивки.

Не секрет, що смертність через алкоголізм посідає одне з перших місць на території України. Статистика показує, що з року в рік кількість алкозалежних помірно зростає. Тільки за офіційними даними, на початку 2018 ріку кількість хворих на алкоголізм у Волинській області становила більше 13 тисяч осіб, третина серед них – молодь від 18 до 35 років.

Алкоголізм називають хворобою тіла, розуму та душі. Хворі стверджують – лікування алкозалежності не може обмежуватися тільки медикаментозними методами. Наркодиспансерна терапія полегшує фізичний стан, проте цього недостатньо для того, аби людина назавжди відмовилася від спиртного. Хворим на алкоголізм важко самостійно впоратися з бажанням випити, особливо тоді, коли відсутня підтримка соціуму. Відтак, вони знову піддаються спокусі, намагаючись заглушити сором та забути про проблеми. Саме тому вже близько тридцяти років у Луцьку діє одне з перших українських товариств анонімних алкоголіків. У товаристві впевнені, що в боротьбі з хворобою алкоголіку зможе допомогти тільки алкоголік. Адже зрозуміти потяг до чарки може лише той, хто відчув його на собі.

Наразі в обласному центрі Волині діє п’ять груп анонімних алкоголіків. Окремо створена ще одна група з назвою «Ал-Анон», де збираються родичі хворих.

Загальна кількість учасників АА становить близько 100 людей, серед яких є молодь, доросле населення та пенсіонери. Сюди приходять люди різних конфесій та різного соціального статусу. Вони можуть не називати справжнього імені та не розповідати про себе, адже тут приймуть кожного, хто визнав себе алкоголіком та знову захотів відчути, що таке життя без запою.

«Привіт, я – алкоголік» – з цих слів починається кожна зустріч товариства «анонімних». Тут, у дружньому колі, вони розповідають один одному про те, яким було їхнє життя під час запою, що робили заради випивки та чому вирішили побороти хворобу.

У групи АА приходять люди, від яких почали відвертатися рідні та близькі, з якими перестали вітатися знайомі, у яких зникли будь-які амбіції щодо роботи, кар’єри та майбутнього. Члени товариства впевнені, що тут їх ніхто не буде засуджувати, а відтак приходять сюди за розумінням, якого ніколи не відчували у суспільстві.

Навіть після багатьох років тверезості ці люди продовжують називати себе алкоголіками, бо переконані – хвороба невиліковна, вона просто переходить у стан ремісії, який навіть від однієї чарки може змінитися затяжним запоєм. Члени товариства розповідають, що зробити перший крок і визнати себе алкоголіком непросто. Ще важче заявити про хворобу публічно. Причина цього – зневажливе ставлення соціуму, страх осуду та нерозуміння.

У товаристві АА дотримуються правила «першої чарки», яке означає свідому та цілковиту відмову від алкоголю до кінця життя. Вони відмовляються пити з нагоди, у компанії та «для апетиту». Спершу алкоголікам радять виключати зі споживання навіть ліки, які містять спирт, аби не спровокувати феномен тяги.

До того ж у АА існує програма 12 кроків, основа якої – безпощадна чесність до самого себе, адже хворі на алкоголізм визнають, що тільки вони самі та їх вчинки стали причиною хвороби, проблем та негараздів. Окрім самопізнання, налагодження контактів зі світом та ряду інших рекомендацій, програма передбачає надання допомоги у лікуванні іншим алкоголікам. Тому більшість членів АА без зайвого сорому розказують про те, що робили у стані сп’яніння, яким було їх життя під час запою та після нього, аби на власному досвіді показати – навіть за найгірші вчинки можна знайти прощення і навіть з найгірших ситуацій є вихід.

 

Життя до тверезості: історії луцьких анонімних алкоголіків (усі імена, з огляду на бажання оповідачів зберегти анонімність, були замінені)

Дмитро, 4 роки тверезості:

“Я – алкоголік. Пити я почав у досить молодому віці, у років 12-13. Моє життя здавалося мені сірим, я завжди відчував себе інопланетянином, був окремо від всіх. Я пам’ятаю дитячі мрії, коли мені хотілося бути всім, тільки не бути собою. Мене нудило від свого життя. Дорослі у таких випадках випивають і їм стає добре. Я випив спиртного і мені насправді стало добре.

Алкоголь для мене був ліками. Я пив, бо мені було боляче, а спиртне було моїм наркозом. З роками я спивався і це спиття було ще на рівні школи, її я вже ледве закінчував. Я був, як дві різних людини. З одного боку я висів на всіх дошках пошани: був відмінником, писав вірші і школа, швидше за все, могла мною пишатися. А з іншого – на дошці догани: я постійно бився, приходив до школи зі спиртним і пив просто на уроках.

У 18 років мені вже нічого не хотілося крім того, щоб пити. Я розумів – усе, що я хочу робити – це піти зранку і набухатися, до обіду протверезіти і знову набухатися, до вечора протверезіти і на ніч знову набухатися.

Примусово мене батьки продали в армію. Я дуже був злий на них. Але вони думали, що два роки я буду у закритій будівлі і не буду там пити. Ці два роки були виходом для батьків, для мене – ні. У моєму житті нічого не змінилося, крім того, що я заробив черепно-мозкову травму. Як я її заробив, я знову ж таки не пам’ятаю. Я пам’ятаю, що прокинувся у відділенні, перебуваючи уже шість суток в комі. Якийсь період адаптації я ще не пив. Я вийшов з лікарні, хоча лікарі казали, що мені треба лікуватися, бо в мене була віднята мова, відняті ноги. Я сказав, що долікуюся потім і пішов пити.

Коли я повернувся додому, моє падіння було дуже різким. Мені не потрібні були друзі мого віку, бо вони не п’ють, вони тільки будують своє життя. Мені потрібні були люди, які п’ють стабільно, постійно, безперервно, незважаючи на час, день і все решту. Я їх знайшов і мене вистачило на 2 роки, потім я впав на саме дно.

Я дивився на тих своїх друзів і з них до 28 років мало хто дожив. Я пам’ятаю моменти болю, коли я плакав на їхніх похоронах. Але плакав не тому, що вони померли – мені було на це абсолютно наплювати. Я плакав, бо вони вже відмучилися своє, а я ще ні. Я глибоко шкодував, що в ту яму закопують не мене. Пиття мені вже не приносило радості, не давало того ефекту, що колись.

У 22 роки я сидів у бабиних шльопанцях і дідових штанах, підв’язаних шнурком. З одного боку я був побитий, а з іншого – у мене був герпес. У той час мої однокласники виходили з власного будинку, сідали у машини, відводили дітей у садок, йшли на роботу – у них було життя.

Буває, ти кажеш собі, що з тобою такого ніколи не буде. Колись я говорив, що не буду пісяти під себе. А потім для мене був нормальним момент, коли я не вважав за потрібне переодягати штани. Я прокидався у мокрому ліжку, розумів, що то вже п’ята чи сьома ніч, коли я пісяю під себе, але я йшов пити і мені було все одно.

Я казав, що не потраплю у наркодиспансер, але згодом були моменти, коли наркодиспансер вже перестав мене приймати. У мене була біла гарячка і алкогольна епілепсія.

Я казав, що красти можу, але тільки не вдома, бо дім – то святе. Але потім я просинався і розумів, що не можу кудись дійти, аби дістати спиртне. Єдиний варіант – вкрасти у баби останні 2 гривні, або вкрасти праску і продати її за пляшку. І я то робив кожен божий день і кожен день плакав, чому я така скотина.

Я дійшов до того моменту, що поставив собі діагноз – я божевільний. Я ніколи не уявляв, що моє життя може бути таким. Я казав собі, що не маю права жити, бо крав у своїх, був проклятий батьками і відкинутий суспільством.

У мене були неодноразові спроби суїциду. Перед цим я напивався для хоробрості і це ні до чого не приводило. Я вже зневірився у тому, що можу померти і змирився з тим, що мені залишилося жити і мучитися. У мене було бажання спитися до смерті. Я пив не для того, щоб вирубати мозок, а для того, щоб померти. Я брав трьохлітрову банку і вливав її у себе чашка за чашкою. Мій мозок швидко вирубувався, а потім я просинався… живий. І так повторювалося дуже довго.

Я кодувався, торпедувався, приймав «Тетурам» у таблетках, у мене є підшивки в усіх місцях: у задницю, в спину, куди завгодно. Мене вистачало тільки на тиждень.

Анонімні алкоголіки – то було єдине місце на тій планеті, де я ще не пробував лікуватися. Я прийшов з такою безнадією, бо не вірив, що є щось, що допоможе мені в житті.

Я прийшов у АА, коли у мене вже не було жодного зуба в роті, прийшов в туфлях на картонній основі, куплених мені на похорон. У мене вже було місце в Гаразджі, і жодна людина вже не вірила, що я залишуся в живих. Я прийшов на збори і щось змінилося.

Я був людиною, непотрібною навіть самому собі, а тут відчув, що я комусь потрібен. У мене не було грошей на тролейбус, тому я приходив сюди пішки, а це десь 2,5 години. І от назад мене проводило декілька людей. Вони витрачали на мене свій час і це була для мене цінність. А ще був тут такий чоловік з 20-ма роками тверезості. Він купив мені тоді морозиво. Це було найсмачніше морозиво у моєму житті. Я отримав тут те відчуття, яке отримував від спиртного – життя стало кольоровим. Але це дала не горілка, а програма видужання”.

Надія, 21 рік тверезості:
“Я була з сім’ї інтелігентної: мама вчителька, тато головний механік на ПМК. Але єдине, що я згадую з дитинства – це дірка. В душі завжди була дірка, пустота. В 12 років я спробувала алкоголь і мені стало легше, відразу веселість, відразу гарний настрій. У років 15-16 я багато пила, я могла випити 3 літри самогону і не сп’яніти.

Потім я дуже боялася вийти заміж за алкоголіка і вибрала людину, яка взагалі не п’є, а коли ми одружилися, то він виявився пияком, просто боявся мені про це сказати. Так я потрапила в середовище, де пити було дозволено кожен день.

У 22 роки я народила дитину, а вже у 25 в мене почалися великі проблеми з алкоголем. Я тоді працювала вихователькою у дитячому садочку. Приходила п’яна на роботу і дитину свою з садочка забувала забрати. Пізніше я народила другу дитину. Діти були на хворі на коклюш – то страшна хвороба. Я за горілкою могла багато чого зробити. Від мене відвернулися всі, навіть мій чоловік… Такий чоловік і той мене покинув.

Я жила у приміській зоні і коли я йшла вулицею то люди закривали двері на ключ і зі мною ніхто не хотів мати справи, бо я ходила просити у них гроші, «сто грам». Всі мені казали – «йди звідси». А я була молода дівчина, мені було всього 30 років. Я бачила, що з кожним разом термін між запоями зменшувався, а самі запої збільшувалися. Це було страшне дно. Я можу з впевненістю сказати – я знаю, що таке пекло на землі.

А ще відчуття постійного страху: приїхала машина, а я вже думаю, що то за мною і мене вбивати будуть; балакають дві сусідки, а мені здається, що то вони про мене говорять. Отакі речі були, хоча я не хотіла бути алкоголіком, я ніколи не хотіла бути алкоголіком.

У 97-му році я прийшла на зустріч АА і мені сподобалося те, що мене прийняли так, ніби вони мене знали. Перше що мені сказали – давай ми тобі кави зробимо. До мене так давно вже ніхто не ставився. Така дружелюбна атмосфера була і ніхто не дивився, хто я, звідки я, як я одягнена. Мені захотілося прийти ще…

Важко прийти і сказати «я – алкоголік». Бо у нас до цього ще не сталяться як до хвороби. У нас ти людина третього сорту”.

Олександр, 3 місяці тверезості:
“Перша стопка була у 12 років. Школа пролетіла швидко, добре, що мама завуч, то дитяча кімната міліції не світила. Інститут пролетів моментально: п’янки, гулянки, карти. Заробляв курсовими, дипломами, креслив, задачі розв’язував.

Потім одружився, пішов на завод інженером. З роботи йдемо – сто грам. А де сто грам, там і двісті. З роботи мене «попросили», сімейне життя не склалося. На горілку заробляв, як міг. Потім закодувався і не пив сім років. Ніби вже і робота була нормальна, і одружився вдруге.

Я думав, що коли не п’ю стільки років, значить все, хвороби нема. Я випив пива, потім шампанського. Так почалися запої, легкі – на тиждень. Потім на місяць, максимальний був більше, ніж півроку. Йдучи на роботу я думав – брати 150 грам коньяку чи відразу пляшку. Так за день у мене було три-чотири пляшки.

Я пам’ятаю, що пити починав тоді, коли життя налагоджувалося, не було ніяких проблем. Спокій – і я брав 150, а далі поїхало.
Сюди я потрапив, коли вже бачив, що стою на краю прірви. До низу був один крок, але можна було зупинитися. Сказав дружині – роби що хочеш, згоден на все. Вона мене і привела. З цього часу я не п’ю і не хочу”.

Олексій, 6 років тверезості:
“Я часто не розумів, що зі мною, коли кожна п’янка ставала проблемною. Я завжди шукав якусь причину: чи пальона горілка, чи компанія не та, рука тяжка, голодний був, ще щось. Я зрозумів, що то хвороба, що я відрізняюся від звичайної людини. Я спостерігав як п’ють звичайні люди – вони собі випили на трьох і лягли спати. Я був від цього в шоці, бо той момент, коли вони лягають спати, у мене тільки щось дзвенить, типу от він початок.

Тут весь прикол у чесності перед собою. Кожного разу ти думаєш, що воно все буде якось по-новому, по-іншому. І ніби тиждень тому набухався, ледве з цього виліз з проблемами, з пригодами, з мордобоєм, з усім, чим можна. Але через тиждень думаю, що на цей раз все буде по-іншому.

І зізнатися, що алкоголізм – це проблема, дуже тяжко. Мені завжди хтось був винний – жінка, суспільство, горілка не та стала. Винними були всі, але тільки не я. Але наступає момент, коли всі від тебе відмовляються. З роботи – «до побачення», з сім’ї – «до побачення» і ти залишаєшся сам на сам з собою. Тоді і наступає оцей момент дна. У кожного він свій, але тоді кайфу від алкоголю ти більше не отримуєш. Ти не можеш вже пити, але і не пити ти також не можеш. І жити не хочеться. Тоді і починаєш шукати вихід, не для мами, жінки, не заради дітей. Тільки заради себе, бо інакше – смерть”.

Довідково:
Анонімні Алкоголіки – це співтовариство чоловіків та жінок, які діляться один з одним своїм досвідом, з метою вирішити їхню спільну проблему та допомогти іншим одужати від алкоголізму. Єдиною вимогою для членства є бажання кинути пити. Членство в АА не передбачає вступних або обов’язкових внесків; співтовариство утримується завдяки добровільним пожертвуванням його учасників.

Воно не пов’язане з будь-якою сектою, релігією, політикою, організацією чи установою; не бажає брати участь в будь-яких суперечках, не підтримує та не виступає проти будь-яких справ.

Текст -Софія Січкун