Публікація статті Джека Александра «Анонімні Алкоголіки» у випуску «Сетедей Івнінг Пост» за 1 березня 1941 року стала поворотною подією в історії цього Товариства. Незважаючи на більш ранню публікацію однієї національної статті на цю тему, саме цей доклад в «Пост» про декількох чоловіків та жінок, що зуміли позбавитися алкоголізму за допомогою АА, викликав велику зацікавленість і надав Товариству національний і міжнародний статус.
Стаття в «Пост» нагадує історію розвитку АА за відносно короткий проміжок часу. У 1941 році 2 000 чоловіків та жінок успішно проходили програму АА. Сьогодні їх кількість перевищує 2 000 000, також більш ніж 6 000 груп систематично проводять зустрічі по всім США та ще у 180 країнах.
У 1941 році Джек Александр писав про простоту і допомогу, що відрізняло програму АА від інших практик. Відтоді Товариство значно зросло, але, як і раніше, його наріжним каменем залишаються розуміння необхідності допомагати таким самим алкозалежним людям з шанобливістю і простотою.
Ця історична стаття і була передрукована з метою відродження принципів Товариства для старих і нових його членів, для яких цікаві ранішні дні розвитку АА.
ДЕКІЛЬКА ТИЖНІВ ТОМУ в лікарні Філадельфії, в палаті для психіатричних хворих можна було побачити трьох чоловіків, що сиділи біля ліжка пацієнта-алкоголіка. Вони абсолютно не знали одне одного. У чоловіка, що знаходився в ліжку, був відчужений і трохи нісенітний погляд, звичайний стан алкоголіка, якого «почистили» після пиятики. Єдиним примітним фактом, за виключенням разючого контрасту між доглянутим зовнішнім виглядом відвідувачів і зовнішнім виглядом пацієнта, було те, що самі відвідувачі багато разів проходили процес «очищення». Вони були членами Товариства Анонімних Алкоголіків, групи колишніх алкоголіків, покликання яких – допомагати іншим алкоголікам позбавитись від пристрасті до спиртних напоїв.
Чоловік у ліжку був за професією механіком. Його відвідувачі здобували освіту в Принстоні, Єльському університеті і Пенсильванії і були за професією продавцем, адвокатом та рекламним агентом. Один з них лежав в цій самій палаті, закутий в кайдани, менше року тому. Другий його компаньйон був відомий серед алкоголіків, як санаторний «мандрівник». Він переїздив з місця на місце, терзаючи персонал провідних закладів країни, що лікували алкоголізм. Третій провів двадцять років поза стінами будь-якого закладу, роблячи нещасним себе, власну сім’ю, своїх працівників, а також доброзичливих родичів, які мали необережність втрутитися. В повітрі висів нудотний віддих паральдегіду, неприємна суміш, схожа за запахом на суміш алкоголю і ефіру. Нею іноді користуються в лікарнях, аби допомогти паралізованому алкоголіку отямитись та заспокоїти його розхитані нерви.
Здавалось, відвідувачі не звертали уваги ані на запах, ані на депресивну атмосферу, від якої не можуть позбавитись навіть кращі психіатричні палати. Вони смалили, побалакали з хворим близько двадцяти хвилин, а потім, залишивши свої візитівки, пішли. Вони сказали чоловікові-пацієнту, що за бажання побалакати з одним із них йому треба лише зателефонувати.
ВОНИ ПРОСТО сказали йому, що, якщо він дійсно захоче покінчити з випивкою, то вони примчаться до нього, де б він не був, навіть якщо це станеться посеред ночі або доведеться залишити роботу. Якщо він вирішить не дзвонити, то на цім вони й закінчать. Члени АА не переслідують і не панькаються із сумнівними клієнтами, вони знають усі примхи алкоголіків, як перевихований шахрай знається на мистецтві обману.
В цьому і полягає унікальна сила руху, що допомогла одужати двом тисячам чоловіків та жінок, на яких було поставлено клеймо безнадійних. Працюючі разом чи порізно, лікарі і священики завжди можуть врятувати декількох. В окремих випадках алкоголіки знаходять власні шляхи зцілення. Через те, що шлях в алкоголізм починається непомітно, він залишається однією з щонайбільших невирішених загадок у здоров’ї людини. Будучи образливим і недовірливим, алкоголік любить залишатися наодинці зі своєю загадкою, намагаючись її розв’язати. Він має слушний спосіб проігнорувати свою проблему, тим самим він завдає страждання близьким йому людям. Він з відчаєм хапається за певність, що хоча йому і не вдалося подолати алкоголь в минулому, в решті решт, йому вдасться контролювати себе у випивці. Один із найрідкісніших тварин, відомих медицині, він частенько є дуже кмітливим зразком. Він змагається з професіоналами та родичами, які силкуються йому допомогти, і отримує невимовне задоволення, заганяючи їх в кут у суперечці.
НЕМАЄ жодного виправдання алкоголізму, якого б не чули або не використовували самі спеціалісти з АА. Коли один з їх клієнтів надає їм пояснення, чому він напився, вони підбирають для нього з півдюжини схожих зі свого власного досвіду. Це трохи його засмучує, і він приймає оборонну позицію. Він дивиться на їхній охайний одяг та чисто поголені обличчя і включає їх до складу благодійників, які і не підозрюють, що означає боротися з випивкою. Вони парирують, розповідаючи свої власні історії: подвійний віскі і бренді до сніданку; слабке почуття дискомфорту перед запоєм; пробудження після гульні з провалом в пам’яті про декілька днів и наступним страхом, що вони могли когось збити на своєму автомобілі.
Вони розповідають про вісім унційових пляшок джину, що сховані за картинами та в інших потаємних місцях від комори до горища, про те, що доводилось цілісінькі дні проводити у кінотеатрах, щоб уникнути бажання випити, та добирати відмовки, аби вислизнути з офісу протягом дня. Вони втрачали роботу, викрадали гроші із жінчиного гаманця, за звичкою вешталися навколо прилеглого бару за десять хвилин до його відчинення, додавали перцю у віскі, аби надати йому особливого присмаку, пили гіркий бальзам разом із заспокійливими пігулками, рідину для ополіскування рота або засіб для зміцнення волосся. Їх рука настільки тремтіла, що кожного разу, підносячи невелику склянку до губ, вони проливали її вміст, тому пили з пивної кружки, бо її можна було привести в стійкий стан двома руками, хоча і ризикуючи пошкодити передній зуб. Доводилось прив’язувати один кінець рушника навколо стакану і, перекинувши рушник за шию, тягнути за другий кінець, по типу підйому за допомогою блоку, направляючи склянку до рота; руки тремтять так, наче вони ладні відірватись і відлетіти у вільний простір; доводилось сидіти над ними годинами, аби вони припинили тремтіти. Ці та інші факти з життя алкоголіків зазвичай переконують пацієнта в тому, що він розмовляє з братами по крові. Таким чином зводиться міст довіри, з’єднуючи два береги, що було несила лікарям, служителям, священикам та бідолашним родичам. І з цього містку його брати по крові переправляють деталі програми, яка допомогла їм і, як вони вважають, допоможе і будь-якому іншому алкоголіку. Вони не беруться тільки за тих, хто виходить зі сфери їх можливостей – психічно хворих і тих, хто страждає набряком головного мозку. В той самий час вони слідкують, аби хворий отримав необхідну медичну допомогу.
БАГАТО ЛІКАРІВ та персонал закладів країни рекомендують Товариство Анонімних Алкоголіків своїм пацієнтам. В деяких містах суди і посадові особи співпрацюють з місцевою групою, що належить Товариству. В деяких міських психіатричних відділеннях працівники АА користуються такими самими перевагами відвідин, як і штатні співробітники. Лікарня Філадельфії – одна з таких. Доктор Джон Ф. Стоуффер, головний психіатр, говорить: «В основному, алкоголіки, що потрапляють до нашого відділення, не можуть дозволити собі сплатити за приватне лікування, і це беззастережно найбільше, що ми могли б будь-коли їм запропонувати. Навіть у тих, хто зрідка знов потрапляє до нас, ми помічаємо відчутні зміни характеру. Їх насилу можна впізнати».
Медичний журнал штату Іллінойс у випуску за минулий грудень пішов далі за доктора Стоуффера, стверджуючи наступне: «Воістину, дивом є те, що людина, яка постійно знаходилась під впливом алкоголю роками і в якій зневірились її друзі, сидітиме всю ніч з алкоголіком, видаючи йому невеличку кількість алкоголю через певні проміжки часу згідно лікарським вказівкам, і при цьому сама не візьме в рот ані краплі».
Вони описали привичну сцену з арабської казки «Тисяча і одна ніч», якою користуються працівники Товариства. Часто-густо доводиться сидіти верхи на сп’янілій людині або стояти поруч з нею, тому що в алкоголіка, що напідпитку, посилюється бажання вистрибнути з вікна. Лише алкоголік може годинами сидіти на грудях у іншого алкоголіка із вирівняним почуттям і дисципліни і співчуття. Нещодавно під час моєї подорожі по Сходу і Середньому Заходу США я зустрівся з багатьма анонімними алкоголіками, так вони себе нарікають, і виявив, що вони на диво спокійні і толерантні люди. Якимось чином вони виявилися у більшій єдності, ніж середньостатистична група людей не алкоголіків. Приголомшливо те, що від забіяк, завзятих п’яниць і, в деяких випадках, тих, що б’ють своїх дружин, не залишилось і сліду. Я дізнався, що в одній із впливових газет країни редактор, його помічник та кореспондент із загальнонаціональною популярністю були анонімними алкоголіками і користувались великою довірою свого видавця.
В ІНШОМУ місті суддя звільнив під заставу людину, що її затримали за водіння в нетверезому стані, віддавши її на поруки одному з членів АА, у котрого в свій час, коли він ще був алкоголіком, відібрали права за зіткнення з трьома автомобілями. Суддя був з ним знайомий і міг покластися на нього. Успішний керівник одного рекламного агентства зізнався, що два роки тому він жебракував і спав у дверному отворі під ліфтом. Він мав улюблений дверний отвір, який він поділяв з іще декількома бродягами. Тепер він відвідує їх раз на декілька тижнів аби впевнитись, що все це йому не наснилось.
В Акроні, як і в будь-якому іншому промисловому центрі, більшістю людей, які відвідують групи, є робітники, що займаються фізичною працею. В атлетичному клубі Кливленда я зустрівся за ланчем з п’ятьма адвокатами, бухгалтером, інженером, трьома продавцями, страховим агентом, закупником товару, барменом, менеджером мережі крамниць, керівником одного магазину і представником виробництва. Вони були членами центрального комітету, того що координує роботу дев’яти сусідніх груп. Кливленд є одним з найбільших центрів АА, об’єднуючи більш ніж 450 членів. За ним йдуть центри в Чікаго, Акроні, Філадельфії, Лос-Анджелесі, Вашингтоні та Нью-Йорку. Мені розповіли, що групи існують у п’яти десятках (чи близько цього) маленьких та великих містечок.
В РОЗМОВІ про свою роботу АА-вці говорили про рятування інших як про свою «страховку». За їхніми словами, практика свідчить про те, що тільки-но той, хто врятувався від алкоголізму, стає менш активним в своїй роботі із врятування інших, він, скоріш за все, повернеться до алкоголю знов. Вони погодились, що немає такого поняття, як колишній алкоголік. Якщо людина – алкоголік, тобто не може пити нормально, – вона і залишиться такою до свого кінця, так само, як діабетик залишиться діабетиком. Краще, на що вона може сподіватись, це переривання перебігу хвороби, і тоді в даному випадку інсуліном буде рятування інших від алкоголізму. Принаймні, так говорять самі анонімні алкоголіки, і медицина підтримує їхню точку зору. Лише деякі з них сказали, що втратили цікавість до алкоголю. Більшість продовжує відвідувати бар з компаньйонами, які п’ють, і пригощати гостей горілчаними напоями. Самі ж анонімні алкоголіки п’ють безалкогольні напої та каву.
Один з них, керівник відділу продажу, бере на себе роль бармена на щорічному святкуванні компанії в Атлантик-Сіті, а потім розтягує всіх, хто веселився, по їхніх спальнях. Тільки деякі із тих, хто одужав, не втрачають того відчуття, що будь-якої миті один бездумний ковток алкоголю може швидко привести їх до жахливого запою. Анонімний алкоголік, клерк в Істен Сіті, не брав до рота жодної краплі протягом трьох з половиною років, але він говорить, що мусить швидко проходити повз бару, аби придушити в собі бажання зазирнути туди; та він – виключення. Єдине похмілля, що залишилось від минулих відчайдушних днів і докучає анонімному алкоголіку, це кошмар, що повторюється час від часу. Він бачить уві сні, що він пустився в жахливий розгул, усіма силами намагаючись приховати свій стан від інших. В більшості випадків від цих симптомів найближчим же часом не залишається і сліду. Дивно, але близько 90 відсотків людей, яких раніше звільняли через пияцтво, тепер мають постійну роботу.
Анонімні алкоголіки стверджують, що лікування людей, які дійсно хочуть позбутися цього і в яких не спостерігається психологічних відхилень, дає стовідсотковий ефект. Їхня програма не спрацює хіба що для тих, хто тільки «хоче захотіти кинути» або боїться втратити свою сім’ю і роботу. Сильне бажання, на їхню думку, має під собою вільну від забобонів самозацікавленість. «Кандидат» має хотіти позбавитись від алкогольної залежності, аби не потрапити до в’язниці або не померти передчасно. Він повинен бути насичений донесхочу абсолютною ізольованістю від суспільства, в яку зазвичай занурюється неконтрольований алкоголік, і він має захотіти навести лад у своєму заплутаному житті. Оскільки неможливо визначити всю «групу ризику», відсоток успішних одужань падає нижче за відмітку 100. За даними АА п’ятдесят відсотків алкоголіків, що потрапили до АА, виліковуються відразу ж, двадцять п’ять відсотків – після одного або двох рецидивів, решта залишаються в сумнівному стані. Це виключно високий рівень успіху. Статистика не дає даних по випадкам одужання в традиційній медицині або релігії, але за неофіційними даними цей відсоток не перевищує двох-трьох по самим неабияким випадкам.
Хоча ще зарано стверджувати, що Анонімні Алкоголіки – це ясна і чітка відповідь по справі алкоголізму, але принаймні результати, досягнуті за весь час з початку їх заснування, вражають, грошова підтримка, яку вони отримують, дає справжню надію. Джон Д. Рокфелер молодший взяв на себе витрати із заснування Товариства та доклав зусиль, аби долучити до цього інших впливових людей.
ГРОШОВИЙ ВКЛАД РОКФЕЛЕРА був невеликим – данина поваги засновникам, які наполягали на існуванні Товариства за рахунок добровільних внесків. В Товаристві не існує штатних адміністраторів, посадових осіб, зобов’язань чи централізованого управління. Оренда залу оплачується із внесків, зібраних під час зібрань; їх кладуть в капелюх, який пускають по колу. В невеликих громадах такий збір не провадиться, тому що зібрання проходять в приватних оселях. Маленький офіс у центрі Нью-Йорка служить інформаційним центром. На входах немає вивіски, пошта надходить анонімно на абонентську скриньку. Гроші, отримані від продажу книжок, що розповідають про діяльність АА, використовуються Фондом АА, який складається з трьох алкоголіків та чотирьох не алкоголіків.
Двадцять п’ять лікарів в Чикаго працюють пліч-о-пліч з Анонімними алкоголіками, що сприяє їхній власній роботі; також вони направляють своїх пацієнтів до Товариства, яке зараз налічує близько 200 членів. Така сама співпраця спостерігається в Кливленді та в інших центрах, але в меншій мірі. Доктор В.Д. Силквес, терапевт з Нью-Йорка, дав перший поштовх цьому рухові. Однак багато хто з лікарів ставиться до цього скептично. Доктор Фостер Кеннеді, видатний невролог з Нью-Йорка, можливо говорив саме про це в своїй заяві рік тому: «У тих, хто з повним запалом долає проблему алкоголізму, висока мета; їхні успіхи вагомі, і я гадаю, медицина повинна їм з готовністю допомагати».
Два лікаря, А. Віс Хаммер і С. Дадлі Сол активно допомагали у становленні молодої групи у Філадельфії. Рух тут розпочався без будь-якої підготовки в лютому 1940 року, коли бізнесмен, який сам пройшов курс лікування у Анонімних Алкоголіків, переїхав з Нью-Йорка до Філадельфії. Боячись знову піти в запій через нестачу роботи з «порятунку» інших, новоприбулий знайшов трьох завсідників барів і почав з ними роботу. Він допоміг їм одужати, і четвірка почала пошуки інших клієнтів. До 15 грудня їх група налічувала дев’яносто дев’ять алкоголіків. Вісімдесят шість з них тепер були геть непитущі – тридцять дев’ять від одного до трьох місяців, сімнадцять від трьох до шести місяців і двадцять п`ять від шести до десяти місяців. П’ятеро з тих, що приєдналися до них, були членами Товариства в інших містах і не вживали вже протягом одного – трьох років.
ЯК ВИПЛИВАЄ з розвитку подій, Акрон, який є колискою руху, має на своєму рахунку випадки повної і тривалої відмови від вживання алкоголю. Згідно з недавніми даними двоє членів Анонімних Алкоголіків не п’ють вже п’ять з половиною років, один – п’ять років, троє – чотири з половиною роки, один – такий самий період з одним зривом, троє – три з половиною роки, семеро – три роки з одним зривом у кожного, один – два з половиною роки і троє впродовж двох років. До того більшість членів Товариства в Акроні і Філадельфії могли протриматися не більше декількох тижнів.
На Середньому Сході робота проводилась виключно з тими, хто не досяг початкового ступеня. Суть роботи Нью-Йоркської групи полягає у тому самому, додатково вони працюють з особливими випадками і досягли приголомшливих результатів.
Влітку 1939 року група почала працювати з алкоголіками, які на той час перебували в лікарні Рокланд Стейт, в Оранджбергу, величезному пансіонаті для психічно хворих, куди надходять безнадійні алкоголіки з великих міст. Доктор Р.І. Блейсделл, завідувач установи, допоміг в організації групи на території санаторію, і збори проходили в кімнаті відпочинку. Туди приїжджали Анонімні Алкоголіки з Нью-Йорка читати лекції, а по неділях увечері пацієнтів возили на державному автобусі в клуб на Вест Сайді, який орендувала група з Манхеттена. Згідно з документацією санаторія, 1 липня, одинадцять місяців потому, з п’ятдесяти чотирьох пацієнтів, що проходили лікування у Анонімних Алкоголіків, сімнадцять не мали рецидиву зовсім, у чотирнадцяти він спостерігався лише раз. Щодо інших пацієнтів: дев’ять з них повернулися додому і знову почали пиячити, дванадцятеро повернулися в лікарню, а про двох інших не збереглося ніяких даних. Доктор Блейсделл написав позитивні відгуки про роботу Товариства в Державний Відділ психогігієни і висловив їм офіційну похвалу в своєму останньому річному звіті. У двох інших державних установах в Нью-Джерсі і Крейстоун Парку були досягнуті навіть кращі результати; сюди надходять пацієнти з кращим економічним і соціальним становищем, ніж у Рокланді, тому що вони розташовані близько до процвітаючих приміських присілків. За даними АА п’ятеро з семи пацієнтів, що проходили лікування в Крейстон Парку, не пили від одного до двох років. Восьмеро з десяти тих, що покинули Овербрук, утримувалися від спиртного протягом майже такого самого проміжку часу. У двох інших пацієнтів траплялись від одного до декількох рецидивів.
Фахівці розбігаються в точках зору, ЧОМУ окремі люди стають алкоголіками. Деякі припускають, що будь-хто може «народитися алкоголіком». Вони стверджують, що людина може народитися із спадковою схильністю до алкоголізму, так само, як людина народжується, приміром, зі схильністю до туберкульозу. Подальший розвиток подій залежить від впливу суспільства та обставин, хоча одна з теорій стверджує, що деякі люди мають алергію на алкоголь, як хворі на сінну лихоманку – на поленту. Лише один коментар стверджує про щось спільне для всіх алкоголіків – емоційна незрілість. За результатами проведених спостережень, надзвичайно багато алкоголіків були єдиною дитиною в сім’ї, молодшою дитиною, або єдиним хлопчиком у родині, де всі інші діти – дівчатка, або ж навпаки, єдиною дівчинкою. В інших випадках спостерігався занадто ранній розвиток дітей та їхня розпещеність.
Досить часто ситуація ускладнюється в сім’ях з незбалансованим підходом до виховання, так, наприклад, один з батьків понадміру суворий, а інший занадто поступливий. Будь-яка із вищезгаданих комбінацій, до яких ще можна додати один-два розлучення, сприяють зіткненню емоційно недужих дітей із реаліями дорослого життя. В пошуках порятунку дехто може з головою зануритися в роботу, працюючи по дванадцять-п’ятнадцять годин на добу, дехто – заринути в спорт або театральне мистецтво. Інші знаходять свій улесливий порятунок в алкоголі. Таким чином людина стверджується у власній думці про себе ж і на якийсь час абстрагується від почуття соціальної незначущості. Алкоголізм починається з прийняття невеликої кількості горілчаного. Вони віддаляються від друзів, сім’ї, їхні керівники починають їх дратувати. Алкоголік згоряє від почуття образи і занурюється у жалість до самого себе. Аби обілити той факт, що він пиячить, алкоголік притягує дитячі виправдання: він тяжко працював і тепер заслуговує на відпочинок, в нього болить горло від давнішньої тонзилектомії, і алкоголь полегшує цей біль; в нього болить голова; його жінка не розуміє його; його нерви напружені; всі проти нього і таке інше. Підсвідомо він стає повсякчасним шукачем поважних причин.
Весь той час, поки він п’є, алкоголік переконує себе і тих, хто намагається йому допомогти, що він все може втримувати під контролем, якщо захоче. Він тиждень не бере ані краплі в рот, аби продемонструвати свою силу волі. Для більшої переконливості алкоголік починає відвідувати свій улюблений бар в певний час кожного дня і напоказ посмоктує там газовану воду чи молоко, не усвідомлюючи те, що він просто грає в дитячу показуху. Зробивши помилкові висновки, він починає вживати по одному келиху пива на день, і знов настає початок кінця. Пиво неминуче веде до ще більшого вживання пива, а потім до міцніших напоїв. Міцні напої ведуть до низькопробної пиятики. Дивно, але спусковим гачком може стати як несподіваний здобуток в бізнесі, так і період невдач. Алкоголіку несила витримати ані смугу нещасть, ані смугу успіху.
ЖЕРТВА знаходиться в збентеженні після алкогольного туману. Людина і не помічає, як звичка поступово перетворюється у нав’язливу ідею. Трохи згодом вона вже не потребує пояснень для виправдання згубної першої чарки. Все, що тепер має значення для алкоголіка, це те, що він або дуже занепокоєний, або перебуває в стані ейфорії, і перш ніж він збагне, що відбувається, він опам’ятовується перед стійкою бару з порожньою склянкою з-під віскі і з відчуттям лоскотання в роті. За допомогою чудернацької гри свого розуму йому вдається накинути простирадло забуття на спогади про жахливий біль і каяття, які він відчув після промов майстерних ораторів. Після декількох таких невдач алкоголік доходить висновку, що не розуміє самого себе; його вражає, що його сили волі, такої міцної в інших сферах життя, недостатньо, аби протистояти алкоголю. Він продовжуватиме свої спроби перемогти цю одержимість і врешті решт опиниться в пансіонаті. Він може дійти висновку про даремність всієї цієї боротьби і спробувати вбити себе. Або ж він буде шукати допомоги. Якщо він звернеться до Анонімних Алкоголіків, спочатку йому доведеться визнати, що він залежить від алкоголю, а його життя вийшло з-під контролю. По досягненні такого стану інтелектуальної смиренності пацієнту вводять порцію свого вчення в широкому розумінні цього слова. Від нього вимагається, щоб він повірив у Силу, більш могутню, ніж він сам, або принаймні відкинув забобони щодо цієї теми на весь період проходження програми. Приймається будь-яке бачення Вищої Сили. Скептик чи агностик, скоріш за все, думатимуть про своє внутрішнє «Я», диво розвитку, це може бути враження людини побудуванням Всесвіту, атома або просто математична безмежність. Неважливо, що саме уявляє собі новачок; його вчать мати надію щодо цієї Сили і, як зможе, молити Її про наснагу. Вже потім разом з іншою людиною – одним з наставників АА, служителем, лікарем, тим, кому він довіряє, – пацієнт проводить так би мовити внутрішню інвентаризацію. Якщо це допоможе, він матиме змогу розповісти про свої проступки під час зібрання, що між тим не є обов’язковим. Пацієнт повертає все, що він міг поцупити в стані сп’яніння, виплачує борги і покриває збитки за підробленими чеками, вибачається перед тими, кого образив, і взагалі виправляє, наскільки в змозі, помилки минулого. На початку доволі часто його спонсори дають йому гроші в борг.
До періоду катарсису ставляться досить серйозно із-за нав’язливої ідеї, зародженої в алкогольній манії почуттям провини. Оскільки нічого так не підштовхує алкоголіка до пляшки, як власні докори сумління, підопічний складає перелік причин свого невдоволення і приймає рішення не «йти в них на повідді». На цьому етапі він ладний взятися до роботи з іншими, діючими алкоголіками. Завдяки вибуттю із ізоляції, яким закінчується вся робота, він тепер в змозі перейматися не лише своїми проблемами. Чим більше алкоголіків він притягне до Товариства АА, тим більшою відповідальністю він обійматиметься по відношенню до групи. Тепер він не може зірватися, тому що це ранить людей, які встигли стати йому найкращими друзями. Він починає зростати емоційно і перестає бути просто учнем. Якщо він виховувався в православній вірі, то він, зазвичай, але не завжди, знов стає постійним прихожанином.
ОДНОЧАСНО з просвітленням алкоголіка відбувається процес звикання його сім’ї до його нового способу життя. Протягом багатьох років чоловіку або дружині алкоголіка, а також дітям, доводилося бути свідками постійних пиятик, що довело їх до нервозного стану. Переродження сім’ї є дуже важливою частиною, що завершує розроблену програму лікування.
Товариство АА, яке є скоріш синтезом старого, аніж чимось новим, завдячує своїм існуванням спільній роботі нью-йоркського брокера і лікаря із Акрона. Обидва були алкоголіками. Вперше вони зустрілись менш ніж шість років тому. За тридцять п’ять років регулярного вживання спиртних напоїв доктор Армстронг (назвемо його умовним ім’ям) пропив майже весь свій бізнес. Він перепробував все, включно з Оксфордської групою; ніщо не принесло йому користі. В день Матері в 1935 році він прийшов додому, хитаючись під впливом спожитого горілчаного, і припер із собою коштовну рослину в горщику, яку він підніс до ніг своєї дружини. Після цього від піднявся нагору і вирубався.
В той самий час в холі одного з готелів Акрона нервово ходив сюди-туди брокер з Нью-Йорка, назвемо його, приміром, Гриффіт. Гриффіт потрапив у халепу. Намагаючись повернути контроль над компанією та зміцнити своє фінансове становище, він приїхав до Акрону, щоб взяти участь в битві за акції. Він програв битву. Він не міг сплатити рахунок за готель. Він майже збанкрутився.
Гриффіту хотілося випити. За час своєї кар’єри на Уолл-Стрит він провернув кілька непоганих угод, які принесли йому розквіт, але із-за невчасних запоїв втратив свій головний шанс. За п’ять місяців до свого приїзду в Акрон він пройшов «очищення» в нью-йоркському служінні Оксфорд Групп. Охоплений проблемою алкоголізму він часто ходив до детоксикаційного госпіталю в Центральному Вест-Парку, відвідуючи таких самих пацієнтів, яким і сам він був в минулому. Йому не вдалося когось вилікувати, але він помітив, що, працюючи з іншими алкоголіками, він забував про свою тягу до пиття. Щойно приїхавши до Акрону, Гриффіт не знав жодного алкоголіка, з яким він міг би працювати. Церковний довідник, який він знайшов в вестибюлі готелю навпроти бару, дав йому ідею. Там він знайшов ім’я одного із служителів, зателефонував йому і через нього вийшов на члена міської Оксфордської групи. Цей чоловік був товаришем доктора Армстронга, з яким він і познайомив брокера за обідом. Так доктор Армстронг став першим учнем Гриффіта. Спочатку він був досить ненадійним. Після декількох тижнів тверезості він поїхав на конференцію медиків і повернувся додому напідпитку. Гріффіту, який залишився в Акроні, аби розв’язати важку ситуацію, пов’язану з боротьбою за акції, після повернення Армстонга вдалося протверезити свого підопічного. Це сталося 10 червня 1935 року. Залишки, випиті із запропонованої Гриффітом пляшки, були останньою дозою алкоголю в житті доктора.
СУДОВІ РОЗГЛЯДИ Гріффіта затягнулися, він змушений був затриматися в Акроні на шість місяців. Він переїхав до Армстронга, і вони разом почали працювати з іншими алкоголіками. Ще до від’їзду Гріффіта у Нью-Йорк до їхньої компанії приєдналося ще два жителі Акрона. В той самий час Гріффіт і Армстронг покинули Оксфорд Груп, оскільки вважали, що їх агресивний євангелізм та інші методи заважали їм працювати з іншими алкоголіками. Вони почали застосовувати свою методику «хочеш – приймай, не хочеш – йди» і суворо її дотримувалися. Процес йшов повільно. Після від’їзду Гріффіта доктор Армстронг і його дружина, випускниця Уеллслі, зробили у себе вдома притулок для алкоголіків і експериментальну лабораторію з вивчення поведінки їх гостей. Один з гостей-незнайомців, що страждав не тільки алкоголізмом, але й нападами депресії, одного разу вночі втратив над собою контроль, погрожуючи всім іншим кухонним ножем. Його змогли пригамувати до того, як він когось зарізав. Півтора року потому всього десять осіб пройшли цю програму і остаточно кинули пити. Були витрачені всі сімейні заощадження. Після одужання самого доктора його бізнес знову пішов вгору, але все одно цього було не достатньо, щоб покрити всі витрати. Незважаючи на це, сім’я Армстронгів продовжувала брати гроші в борг.
Гріффіт і його дружина, будучи звиклими до спартанського способу життя, перетворили свій будинок в Брукліні в такий самий притулок, як і в Акроні. Місіс Гріффіт, вихована бруклінською сім’єю старого гарту, знайшла роботу в універмазі, а у вільний час служила нянею для алкоголіків. Сім’я Гріффітів також брала гроші в борг, та Гріффіту вдалося заробити невеликі гроші на біржі. На момент початку весни 1939 року Армстронги і Гріффіти налічували у своєму співтоваристві близько сотні «перевихованих» алкоголіків.
У КНИЗІ, виданій на той час, колишні алкоголіки обрисовували програму лікування, яку вони проходили, і ділились своїми особистими прикладами з життя. Книгу назвали «Анонімні Алкоголіки». Пізніше цю назву прийняв і самий рух, який до цього часу ніяк не називався. У міру поширення книги рух почав швидко зростати. На сьогоднішній день доктор Армстронг все ще продовжує відновлювати свій бізнес. Йому це насилу вдається. Він продовжує перебувати в боргах із-за своїх внесків в Товариство, а також неоплачуваного часу, що його він проводить з алкоголіками. Оскільки в групі все тримається на ньому, він просто не може відмовити численним проханням, що переповнюють його офіс. Гріффіт опинився в ще більш глухому куті. Протягом останніх двох років в них з дружиною не було власної домівки у звичному сенсі цього слова. Весь цей час вони нагадували ранішніх християн, що скиталися по околицях у пошуках прихисту у своїх товаришів по АА; часто їм доводилося вдягатися у поношений одяг. Проклавши початок цього руху, тепер вони обидва хочуть піти на пенсію, аби фінансово знов стати на ноги. Вони гадають, що своєю суттю рух здатний до самоврядування і саморозповсюдження. Оскільки тут немає адміністративного апарату і жорстких догматів, які треба проповідувати, вони не бояться, що рух АА може перетворися на культ. Те, що Товариство може зародитися саме по собі, очевидно із листівок, що зберігаються в нью-йоркському офісі. Багато людей писали, що кинули пити відразу після того, як прочитали книгу, і проводять у себе вдома невеличкі зібрання. Навіть доволі велика група в Літтл Рок розпочалася таким же чином. У подяку за своє лікування, що сталося чотири роки тому, один інженер із Акрона зі своєю дружиною постійно приймають в себе вдома алкоголіків. Тридцять один з тридцяти п’яти таких притулків допомагають алкоголікам виліковуватися.
ТРИДЦЯТЬ ПІЛІГРИМІВ з Клівленда підхопили ідею із Акрона і після повернення додому зорганізували у себе таку саму групу. Із Клівленда різноманітними шляхами цей рух пішов далі до Чикаго, Детройта, Сент-Льюїса, Лос-Анджелеса, Індіанополіса, Атланти, Сан-Франциско, Евансвіля та інших міст. Журналіст із Клівленда, алкоголік з прооперованими легенями, переїхав до Хьюстона, аби поліпшити своє здоров’я. Він влаштувався на роботу у видавництво та за допомогою серій статей, які він написав, започаткував групу АА, яка зараз налічує тридцять п’ять членів. Один з членів групи в Хьюстоні переїздив до Майямі і тепер намагається завоювати одну з найвидатніших «зимових колоній запоїв». Один продавець з Клівленда, мандрівник, відповідає за запуск невеличких груп в різних кутках країни. Менше за половину всіх членів АА будь-коли бачили Гріффіта або доктора Армстронга.
Для більшості необізнаних, таких, як ми, початки проблеми алкоголізму є великою загадкою, і досягнуті результати вражають. Це стає особливо ясним завдяки таким страшним випадкам, які викладені нижче (імена були змінені).
Сара Мартін виросла за часів Ф. Скота Фіцджеральда. Вона народилась в заможній сім’ї в Вестерн Сіті, навчалась у східному пансіоні і закінчила школу у Франції. Після свого дебюту вона вийшла заміж. Сара всі ночі безперервно пила і танцювала. Її всі знали, як дівчину, яка могла випити забагато спиртного. Її чоловік мав проблеми зі шлунком, і скоро він їй остогид. Вони негайно розлучились. У 1929 році гроші її батька вичерпалися, і Сара знайшла роботу в Нью-Йорку, щоб заробляти собі на життя. У 1932 році в пошуках пригод вона перебралася до Парижу, де розпочала свій успішний бізнес. Вона продовжувала багато пиячити, тепер її запої тривали довше, ніж зазвичай. Після однієї такої гульні у 1933 році їй розповіли, що вона намагалася викинутися з вікна. Під час іншого такого запою вона вистрибнула або випала – Сара сама не пам’ятала точно – з вікна першого поверху. Вона впала обличчям на тротуар і потім шість місяців провела в лікарні; їй вправляли кістки, відновлювали зуби і робили пластичні операції.
У 1936 році Сара вирішила, що якщо вона змінить обстановку і повернеться до США, вона зможе нормально пити. Така воістину дитяча віра в географічне переміщення – класична ілюзія, в яку рано чи пізно вірить кожен алкоголік. Вона була п’яна всю дорогу додому. Нью-Йорк лякав її, і вона пиячила, аби втекти від почуття страху. У неї закінчились гроші, і вона позичала у друзів. Коли її друзі перестали давати їй в борг, вона почала ходити до барів на Третій Авеню і клянчити випивку у відвідувачів. До цього моменту вона сама поставила собі діагноз – нервовий зрив. Після того, як вона кілька разів опинялася в пансіонах, прочитавши деякі статті, Сара зрозуміла, що вона – алкоголік. Скориставшись порадою одного з лікарів, вона зв’язалась з АА. Зараз у неї хороша робота, а ночі вона проводить з істерично хворими жінками-алкоголіками – не дає їм вистрибнути з вікна. Тепер Сарі вже під сорок, але вона виглядає привабливою і спокійною жінкою. Паризькі хірурги дуже постаралися, роблячи їй пластичні операції.
Воткінс працює експедитором на заводі. Під час нещасного випадку на елеваторі у 1927 році він сильно травмувався, і компанія надала йому оплачувану відпустку в подяку за те, що він не подав на них до суду. Воткінсу не було чого робити протягом такого довгого лікарняного, і він став частим відвідувачем барів. Раніше він лише зрідка випивав, але ж тепер його запої продовжувались місяцями. Його меблі пішли в оплату боргів, а його дружина збігла, узявши із собою трьох їх дітей. За одинадцять років Воткінса заарештовували дванадцять разів і вісім разів виносили вирок працювати на виправних роботах. Одного разу під час нападу білої гарячки він поширив чутки серед ув’язнених, що керівництво округу спеціально додає отруту в їжу, аби скоротити їхню чисельність і таким чином заощадити на витратах. Піднявся спільний бунт. Під час іншого нападу йому здалось, що ув’язнений в камері нагорі намагається вилити на нього свинець, і Воткінс порізав собі лезом руки й горло. Його відрядили до лікарні, де йому наклали вісімдесят шість швів, і він назавжди зарікся знову пити. Ще до того, як йому зняли останні шви, він був п’яний. Два роки тому його колишній товариш по пляшці привів його в АА, і з того часу він навіть не торкався спиртного. Його дружина з дітьми повернулись, вони купили нові меблі. Воткінс повернувся на роботу, виплатив більшу частину свого двохтисячного боргу, а також борги за невеличкі крадіжки і тепер подумує щодо нового автомобіля.
Трейсі, син заможних батьків, вважав себе достатньо дорослим у свої двадцять два. Він працював кредитним менеджером в інвестиційному банку, ім’я якого стало символом скаженої грошової гонки двадцятих. Після банкрутства компанії із-за краху на біржі він почав займатися рекламою і заробляв $ 23000 на рік. Того дня, коли у нього народився син, Трейсі звільнили. Замість того, щоб бути в Бостоні у справі великого контракту з реклами, він пішов у запій і опинився у Чикаго, звісно проваливши контракт. Трейсі почав сильно пиячити і перетворився на бомжа. Він заливався сухим спиртом і засобом для скріплення волосся, відкуповувався від полісменів, які з легкістю відпускали його за десять центів.
Однієї ночі, сповненої дощем, Трейсі продав пару своїх черевиків, а замість них надів калоші, які знайшов у дверному проході, напихав їх папером, щоб не змерзнути. Він почав часто відвідувати пансіонати, зазвичай більше з-за того, аби знайти обитель від холоду. В одній з лікарень доктор розповів йому про програму АА. Трейсі приєднався до них і, будучі католиком, він прийняв рішення повернутися до церкви, яку він бозна-коли покинув. Кілька разів він знов повертався до алкоголю, але після рецидиву у 1939 році Трейсі більше не пив. З того часу він знову став заробляти до $18000 на рік в рекламному бізнесі.
Віктору Гюго сподобався би Брустер, заядлий мандрівник, якому важко доводилося в житті. Брустер був дроворубом, пастухом і військовим авіатором. В післявоєнний час він підсів на спиртне і згодом «мандрував» по різним пансіонатам. В одному з них він почув про лікування шоком. Брустер підкупив цигарками темношкірого працівника моргу і кожного дня прокрадався туди, аби поміркувати над покійними. Все йшло добре, поки одного разу він не наткнувся на одного мертвого, вираз обличчя якого нагадував химерну усмішку, схожу на оскал.
Брустер зустрівся з АА у грудні 1938 року і після того, як повністю кинув пити, влаштувався на роботу продавцем. Робота вимагала від нього багато ходити пішки. В той самий час в нього розвинулася катаракта обох очей. Йому зробили операцію на одному окові, але він міг їм бачити на відстані лише за допомогою окулярів з товстими лінзами. Друге око служило йому для розрізнення предметів поблизу – він розширював зіницю за допомогою крапель, щоб уникнути нещасних випадків на дорозі. Потім він захворів білим больовим флебітом. З усіма цими фізичними вадами Брустер тинявся вулицями шість місяців, доки не зміг достатньо поповнити свій банківський рахунок. Наразі йому п’ятдесят; все ще змучений своїми недугами, він продовжує працювати, заробляючи при цьому $400 на місяць.
Для таких, як Брустер, Мартін, Воткінс, Трейсі і багатьох інших «перенароджених» алкоголіків, існує ряд підходящих компаній, у якій би місцевості ці люди не знаходились. У великих містах АА-вці зустрічаються кожного дня за обідом у підходящих ресторанах. Група в Клівленді на новорічні і інші свята проводить великі вечірки, там подають каву та інші безалкогольні напої. Чикаго організовує день відчинених дверей по п’ятницях, суботах і неділях, – почергово на півдні, півночі, заході і сході, – щоб ніхто з АА не відчував себе одиноким на вихідних та не повернувся до пиятики. Деякі грають у кріббідж чи бридж. Той, хто виграє, віддає гроші у спільний банк, щоб потім розрахуватися за розваги. Інші слухають радіо, танцюють, їдять або просто спілкуються. Всі алкоголіки, п’яні чи тверезі, люблять потеревенити. Вони належать до групи людей, які більше за інших люблять товариство, то може саме тому вони і зробилися алкоголіками.