Коли ж мій алкоголізм розбушувався і стався черговий зрив, тоді батьки на власні очі побачили всю цю п’яну «чарівність» і церемонитись не стали. Поставили перед вибором:« Або ти йдеш лікуватись, або йди на всі чотири сторони». Ось тут мені стало не до жартів – я злякалась, бо точно знала, що бомжувати для мене не припустимо, і дала згоду на лікування.
Але куди йти і до кого звернутись? Де лікують алкоголізм і які методи лікування популярні в народі? Виявилось, що є наркодиспансер, кодування, або на самий крайній випадок бабка-«гадалка», або дід-«чудотворець». Це все, що могли знати мої близькі у надійних знайомих, бо про таке позорище, як алкоголік у сім’ї не кожному розкажеш. Мама вибрала кодування, бо медицині в нашій сім’ї довіряли більше, ніж кому. І ми пішли.
Від зупинки до кабінету анонімного лікування при обласному наркодиспансері треба було пройти метрів 200 – 300, і для мене це було дуже важко зробити. Я була близько доби без алкоголю, тіло тремтіло і ламало. Душа вмирала від страху і сорому, здавалося, що все місто в 350 тисяч мешканців знає, що зі мною трапилось. Я – алкоголічка і це мене, Тетяну, а не якусь іншу дівчину, мама веде лікувати від алкоголізму. Здавалося, що я обліплена такою грязюкою, від якої ніколи не відмитись. Хотілося померти й щезнути з цього світу.
Переступивши поріг кабінету, потрапила на зустріч до лікаря нарколога-психотерапевта. Трохи поспілкувавшись, він відмовився кодувати, і я дуже зраділа. Подумала, що кодування тільки для самих нікчемних і опущених алкоголіків, а я ще не така пропаща. Згодом, коли була твереза 10 років, взнала причину тої відмови. Під час огляду лікар відніс мене до типу безнадійних алкоголіків. Таким, як я, жоден відомий йому метод лікування не допомагає, і щоб моїй мамі дати хоч якусь надію, сам не маючи віри в те, що з мене щось вийде, запропонував відвідати збори Анонімних Алкоголіків.
Коли я почула слова алкоголіки ще й анонімні, то у моїй напівтверезій голові почали вимальовуватись образи людей у рваних одежах, з синіми обличчями, ті що харчуються зі смітників і валяються по канавах. Мама теж перелякалась. Напевне, лікар божевільний! Що це за психотерапевт?! Я прийшла до нього з такою жахливою життєвою драмою, а він відмовляється мене лікувати, та ще й до алкоголіків посилає. Чим ці люди, які опустилися на самісіньке дно життя, зможуть допомогти? О, якої високої думки про себе я була на той час!!! На мамине запитання: «Хто ці люди та скільки коштує таке лікування?», лікар відповів: «Це збори цікавих людей і безплатно». Я подумала: «Лікар божевільний – без сумніву! Як алкаші можуть бути цікавими? Але якщо безплатно, то піду. Хоч якась з мене користь буде – не потрачу батькові гроші на кодування». Ось так наступного дня – 28 листопада 1998 року мама взяла мене за руку і завела на перші збори АА. Чому за руку, бо батьки не довіряли й боялися, що знову кудись втечу і нап’юсь.
Коли я увійшла до кімнати, то побачила близько 10 – 15 охайно одягнених, життєрадісних, щасливих і усміхнених людей.Особливо виділялись дві жінки, я подумала, що це лікарі, які з нами працюватимуть. А де ж алкоголіки? Почалися збори. Люда – алкоголік, Роман – алкоголік, Олена – алкоголік і т.д. Ці 10 – 15 охайно одягнених, усі виявились алкоголіками, а ті дві жінки – «лікарки» мали на той час найбільший термін тверезості серед членів групи. Я була вражена.
На зборах багато чого було не зрозуміло, але я особливо уважно слухала виступи жінок-алкоголічок. Вони нібито говорили про моє життя; про пиття наодинці; про жахливі похмілля і про те, що неможливо вчасно зупинитись, коли починаєш пити ; про почуття сорому і страху; про жахливі неприємності в сім’ї й на роботі, які спричиняє пиятика. Вони пройшли через це і вижили. Своїм прикладом довели, що життя без алкоголю можливе, що окрім петлі на шию в мене є вихід – товариство Анонімних Алкоголіків і програма видужання «12 Кроків АА». Почути жіночий досвід було вкрай важливо. Чомусь в нашому суспільстві чоловік-п’яниця – це ще якось сприймається, а от жіночий алкоголізм – це щось недопустиме і дуже принизливе.
В АА мене навчили не соромитись того, що я захворіла, бо це може трапитись будь з ким. З того часу не вживаю алкоголь 17 років. Колись на одних зборах почула вислів: «Гріх впасти, але ще більший гріх – не піднятись».
Підійматися було не так просто, як виглядало на перший погляд. Перестати пити було тільки початком одужання. Коли мала три місяці тверезості, в мене появився спонсор, який крок за кроком допоміг увійти в цей чарівний світ під назвою АА.
