Випити вдома було нічого і грошей теж не було. Мої руки гарячково тряслися, серце то вискакувало з грудей, то билося через раз. Було відчуття, що я помираю. Мозок закипав і шукав виходу – де взяти похмелитись? І тут я згадала, що у ванній кімнаті на полиці вже кілька років стоїть пляшечка зубного еліксиру «Рябинушка» і що цей напій вживають алкоголіки. Стало ніяково, моя свідомість розкололась на дві частини. Одна говорила: «Якщо ти це вип’єш, то змушена будеш визнати себе алкоголічкою!!!». А інша шепотіла: «Випий, випий! Тобі зразу стане легше!». Не довго вагаючись, я випила цей «благородний напій», і так почалася моя подорож у «світ парфумерії» та аптечних спиртових настоянок. Мене трохи перестало трясти, тепло пішло по тілу, серце перестало колотитись і мозок зробив висновок: «Ну яка я алкоголічка! Такий чудодійний напій, ним теж можна похмелятись». На сьогодні таке мислення називаю чистим безумством. Я деградувала, не усвідомлюючи цього. Я не бачила, як алкоголь зруйнував моє життя і бувши абсолютно тверезою, знову і знову випивала в надії, що на цей раз я зможу проконтролювати кількість випитого. Запою не буде. Я вип’ю, як дама, тільки бокал шампанського. Але все було марно. І знову запій, і знову скандал з чоловіком, і знову сльози дитини.
Протягом року перед приходом в АА пила практично щодня і при цьому були запої. Як витримав мій організм – не знаю. Певне, у Господа був якийсь план на моє життя і Він не дав померти. В той час чоловіка і мене запросили на весілля за сватів. Це було дуже відповідально. Я розуміла, що хоча б за тиждень до великої події мені треба перестати пити та «просохнути», але ніяк не виходило взяти себе в руки. Так настала п’ятниця, останній день, коли можна було привести себе в форму. Але я знову напилась, та ще до повного «щастя» впала, і на моєму лиці з’явилися всі ознаки «асфальтної хвороби». Це було жахливо!!! З ранку йти на весілля, за сваху!!! Як людям дивитись в очі?! О, бідолашний мій чоловік!!! На сьогодні можу уявити, як йому було соромно за таку жінку!!! Але я і тут викрутилась. Загримувала обличчя. Знайомим сказала, що мене чоловік побив. Чоловіка постидила і сказала, що ми не можемо людей підвести та нам необхідно бути на святі, хоча він дуже не хотів туди йти. Ми ж почесні свати!!! Ми маємо бути відповідальними!!! І ми пішли, але якщо чесно, то яка ж то відповідальність з мого боку? Я просто не могла дозволити собі пропустити таку велику п’янку.
Правда, в перший день свята випила тільки три чарки, і дуже пишалася цим. Навіть чоловік похвалив: «Бачиш! Можеш не напитись! Головне – знати свою міру і вчасно зупинитись!». «І дійсно можу», – подумала я. Проте, вже на другий день весілля напилася так, що не пам’ятала, як потрапила додому.
І таких епізодів мого життя були сотні. Якщо на початку пиття алкоголь давав відчуття радості, щастя і веселощів, то тепер, опритомнюючи після чергової пиятики, в душі переживала відчай і розчарування, жах і самотність. Передати словами ті душевні й фізичні муки неможливо. Той рай, який створював колись алкоголь, перетворився на пекло. Я ненавиділа себе за слабкість і мучилась питаннями: «Чому знову напилась? Я ж обіцяла, що більше ніколи!!! Я божевільна? Де моя сила волі? Чому це зі мною, а з іншими – ні? Я напевно не під тою зіркою народилася!!! Чому я вирішую, що вип’ю трошки, а потім не можу зупинитись? Чому? Чому? Чому?». Цих чому було набагато більше, ніж відповідей. А що як найстрашніше – я нікому не могла щиро розказати й поділитись про те, що зі мною відбулося. Боялась, що мене приймуть за божевільну і закриють у психіатричну лікарню. Висміють і проклянуть. Для себе бачила єдиний вихід – покінчити життя самогубством.
Чоловік давно говорив, що я алкоголічка. Благав, сварив, лякав, пропонував лікуватись. Але я не розуміла, від чого треба лікуватись? Думка про те, що алкоголь – мій вірний друг, міцно сиділа в голові. Потім почали робити зауваження на роботі, погрожували звільненням. Відвернулись старі друзі, а на їх місце приходили ті, з яких я сама раніше насміхалась і прозивала «синяками». Мені часто говорили: «Ти така гарна дівчина, коли не п’єш. Маєш усе заради чого варто жити – дім, роботу, чоловіка й доньку. Невже ти не можеш взяти себе в руки?». І бачить Бог, я намагалась це зробити, але нічого не виходило.
Так не могло тривати вічно і закінчилося тим, що чоловік вигнав з дому зі словами: «Мені не потрібна жінка – алкоголічка”. Я позбавлю тебе материнських прав і здам в ЛТП!». З роботи теж «культурно» попросили. Дякувати, що розрахували не за статтею. Батьки на той час не знали, що мої проблеми з алкоголем настільки серйозні, і забрали до себе жити. Мама думала, що своєю любов’ю і ласкою відігріє мене, що у всіх бідах винен мій чоловік і колектив на роботі, де не цураються чарки. Чесно кажучи, я й сама в це вірила. Звичка шукати причину в інших, а не в собі, була моїм захистом, щоб ніколи ні за що не відповідати.
